В останні дні лютого спливає рівно рік з часу, коли новообраний гарант Конституції Віктор Янукович у Верховній Раді, урочисто, з притаманною йому інтелектуальною посмішкою сховав у внутрішню кишеню свого піджака посвідчення Президента України. Пригадую, тоді переживав цілу гаму почуттів: а що далі? Чого очікувати? Прокручував різні можливості розвитку подій, але що за рік роботи нової команди буде все аж так – мабуть, мало хто очікував.

Капець нам, дорогі співвітчизники. Я не вважаю себе песимістом, але чомусь здається, що Україні саме зараз приходить остаточний капець і вихід із ситуації, що склалася лише один, але про це пізніше.

Покращення нашого життя вже сьогодні, яке гарантувалося у разі перемоги Януковича і було чітко прописане в його передвиборчій казці «Україна для людей» не відбулося і, я переконаний, уже не відбудеться. «Я і моя команда не витрачаємо час на пустопорожні розмови та самовихваляння» - зазначено жирними літерами у передвиборчій програмі Віктора Федоровича. Це чи не єдина правда із тієї програми. Пропоную пригадати основні події, які відбулися в країні за рік перебування при владі синьо-білої братії:

- Ганебні «флотські» угоди. Просто так ми віддали частину своєї території іншій державі, адже дешевого газу, який мав бути взамін, так і не отримали. Та й навіть якби отримали, чи можливий у будь-якій іншій країні світу такий обмін: частина власної землі на дешевий природній ресурс?
- Зникнення з сайту Президента розділу про голодомор. У принципі, логічно. Геноцидом було знищено чималу кількість населення Сходу та Півдня, а у тих, що вижили, глибоко хоч і не з власної вини вкоренилася ненависть до усього, що пов’язане з Україною. Люди знали, що їх нищать голодом саме за те, що вони українці, які не підходять для будівництва комунізму. Або відрікайся від усього українського, або здохни з голоду. Згодом в біленькі-чепурненькі хатинки опухлих від голоду селян вселили зеків із Росії, чиї нащадки – електорат Януковича. Адже він для них – свій хлопець, колись теж параші нюхав…
- Судова тяганина навколо присвоєння Бандері та Шухевичу звання Героя України. Януковичу не дано зрозуміти, що якби не ці дві постаті в історії нашої держави йому ніколи б не стати Президентом незалежної країни, максимум – губернатором Малоросійської губернії.
- Призначення міністром освіти українофоба Табачника. Як наслідок, закриття ряду україномовних шкіл, скасування обов’язкових іспитів з української мови у вузах, переписування підручника з історії тощо. Це ж які міцні мотузки, якими Москва смикає Януковича, що той не може звільнити Табачника. А те, що хоче звільнити – нема сумніву, про це неодноразово натякала п. Герман. Але Янукович сам собі не господар…
- Розмови представниками влади зі священиками УПЦ КП, щоб ті переходили до Московського патріархату. Президент визнає лише одну церкву на чолі з Гундяєвим, забуваючи, що кожен народ має право молитися своєю мовою. Апостол Павло у своєму посланні до корінфян говорив: «Бо коли я молюсь чужою мовою, то хоч дух мій молиться, але мій розум залишається без плоду».
- Розмови про необхідність боротися із корупцією так і залишилися розмовами, а на фоні захоплення Межигір’я взагалі виглядають смішними. Криміналітет настільки захопився владою, що ми ледь не втратили Євро-2012. Одні євреї пересварилися з іншими, а те, що це Європі не подобається… Подумаєш! Та ми, данєцкіє, ваше Середземне море пішки перейдемо!
- Реформи. «Ми реформуємо», «ми проведемо реформу» - постійно лунає з уст представників влади. Але чомусь до слова «реформа» ніхто не доставляє прикметника. Мовляв, якщо реформа є, то вона обов’язково хороша! От пенсійна реформа. Можна взагалі перестати пенсіонерам пенсії плати. Реформа? Так! Але яка вона… „Жить не стало і не лучше, і не вєсєлєє” ні після прийняття Бюджетного, ні після Податкового кодексів, є передчуття, що не стане краще і після пенсійної чи інших реформ.
- І насамкінець про рейтинги. Рівень свободи слова за рік президентства Януковича у нас знизився на 42 позиції і тепер Україна за цим показником перебуває на 131-му місці, одразу після Іраку. Рівень життя в Україні опустився до країн Африки, експерти кажуть, що українська економіка одна з найвідсталіших у світі: за рівнем процентних ставок, інфляції, темпом зростання ВВП і його відсотком на душу населення нашу країну відносять до трійки найгірших: позаду лише Зімбабве та Сомалі.

Ось такі, як на мене, показові, але далеко не всі досягнення Януковича за рік при владі. Але хочеться згадати ще одне. Можливо, таке писати дещо неетично, але, по-моєму, це дуже показово. У червні 2009 року у сім’ї Ганни Герман сталася страшна трагедія: в автокатастрофі загинув її менший син. Звичайно, пережити те, що пережила тоді п. Ганна не побажаєш нікому. Досить довгий час вона ніде не з’являлася, але коли з’явилася, якісь зміни у ній я не помітив. Коли ж Ганна Миколаївна декілька тижнів тому прийшла на ефір до Савіка Шустера, я побачив не ту Герман, яка була у 2009-му. Пані Ганна, хоч це і звучить некоректно, за останній час помітно постаріла. Зрозуміло, їй дуже важко. Бо який би не був хороший учитель, але коли учень «увимкає» Україну, то тут не лише вчитель, тут медицина безсила… Змарніле, змучене обличчя Ганни Герман – символічне відображення річної роботи Януковича. Дозволити йому остаточно «загнати» цю бідну жінку ми не маємо права.

Якщо за рівнем свобод та станом економіки ми поруч із Африкою, то й діяти треба так, як у Африці: організувати загальнонаціональний день гніву. Нехай на площі більших міст України вийдуть студенти, підприємці, пенсіонери, усі, кому ця влада, її гуманітарна політика та реформи вже в горлі. Впевнений, таких мільйони… Нехай це буде першим дзвіночком, який покаже Януковичу, що повторення 2004-го не за горами. Ба, 2004-ий може здатися йому квіточками, бо на Майдані-2011 Луценки та Томенки не будуть нам зі сцени вказувати, що кричати, тому що і сцени не буде. І ця перемога стане остаточною. Нація вб’є у собі раба. Бо ще зараз не пізно. Бо чекати свого шансу та звершення ще років з дев’яносто Україна вже не зможе. І помилковими виявляться слова Ліни Костенко у «Записках українського самашедшого»: «…Мужчини моєї нації можуть схопитися за голову, за серце, за кишеню, за матню, але ніколи не вхопляться за зброю». Хтозна, можливо, нащадки бандерівців здатні повторювати подвиги своїх дідів…