“Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога...”
Тарас Шевченко

Українська мова, як і українська державність, пройшла горнила нищень, випробувань і виживання. Нашу мову забороняли, не визнавали, а українців намагались чи то ополячити, чи зрусифікувати. Мову, якою писав Тарас Шевченко та Іван Франко, називали діалектом і “нарєчієм”. Але вона вперто виживала, і навіть розвивалась. Хоч десятиліття утисків і не пройшли даремно.

Маємо визнати, сьогодні значна частина населення України в повсякденному житті спілкуються російською. І це щовиборів використовують деякі українські політики. Щовиборів піднімається на прапор ідея російської мови, як другої державної. Але щораз, під тиском національно свідомої частини суспільства, ці ідеї тихенько забувались, аж до чергових передвиборчих баталій. Перед виборами Президента України, регіонали вчергове розгорнули кампанію, під умовною назвою “російська, як друга державна”. Припускаю, щоб вкотре зіграти на розділення народу за мовою, за принципом, “свій-чужий”. Комусь... непотрібна сильна нація в Україні, не потрібна сильна держава, не потрібна сильна, а головне українська, незалежна від зовнішнього впливу державна влада.

Нещодавно регіонали внесли до парламенту закон “Про мови в Україні”, який під виглядом захисту мов національних меншин, фактично запроваджує в країні російську, як другу державну мову. Це протирічить Конституції, де чітко сказано, що державною і офіційною мовою в Україні — є українська. Але схоже, це не турбує сьогоднішню парламентську більшість. Очевидно, для них основний український закон, уявляється у формі дишла, яке можна повернути куди заманеться. Схоже їх не турбує те, що цим, вони наносять шкоду національній безпеці. Спитаєте до чого тут національна безпека? Та все дуже просто. Відберіть в народу мову, історію і він буде не здатен відстояти свою державу і незалежність. Колись один мудрий чоловік сказав: “Народ, який не знає своєї історії — не має майбутнього”. І це правда. Але тут можна ще додати, що народ, який забуває свою мову — зникає, як нація. Варто над цим замислитись...