Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
ніколи світа-сонця не видав.
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводирів віддав.

Леся Українка


Коли в грудні 2004 року Віктора Ющенка обрали Президентом України, більшість народу України, без сумніву, почувалась  щасливою, сповненою ентузіазму, раділа, сподівалась на покращення життя і т.п.

І хоча роки президентства Ющенка 2005-2009, попри всі труднощі, об’єктивно дійсно були найкращими для життя людей за  всі роки незалежності України (не при Кравчуку ж чи Кучмі вони були кращі), планка взаємно суперечливих наказів і сподівань Майдану була настільки нереально високою, що тепер, коли деяких критиканів послухаєш, почитаєш замовні статті в газетах, то ніби за невиїзного Кучми була в країні  скрізь несказанна благодать і текли молочні ріки з кисільними берегами, а при Ющенку – всі стали раптом нещасними, ледве-ледве не одягли постоли і не перейшли на хліб та воду.

Треба відверто сказати, що й значна частина українців чомусь так або приблизно так вважає.  При цьому навіть не намагаються зрозуміти, чому Ющенку не все вдалося, які потужні сили в самій Україні, а особливо за її межами затято боролись і борються проти Ющенка та існування самої України, навіть не згадають за те, що на виборах до Верховної Ради у 2006 і 2007 роках українці абсолютну більшість голосів віддавали партіям - суперникам Ющенка. І ця Верховна Рада, напевно (на думку українців-виборців), мала допомагати  Ющенку виконувати накази Майдану.

Це, наприклад, якби в Росії народ  для "Єдіной Росії" дав 13% голосів, а всі інші проценти були у партій-конкурентів, ото би Путін з Медведєвим наработалі.

Багато хто навіть ніколи не подумає, що Ющенку, скажімо, на відміну від президентів Польщі чи Чехії, треба було ще й постійно дбати і про те, чи є ще українці як нація, чи залишилась у них ще українська мова, чи є у них немосковська історія України, що робити в Україні з кількома православними конфесіями, з постійною і тотальною московською загрозою і дбати про розв’язання маси інших складних питань, які в інших країнах просто не існують.

Але я навіть не про це, українці. Це вже вам всім казано-переказано, все це завжди було в пресі, на радіо і ТБ, в Інтернеті. Хто хоч трохи інколи думає про країну, в якій живе, той слухав, читав, аналізував і робив правильні висновки. Я про інше.

Який у вас буде настрій 18 січня 2010 року, шановні, коли ви дізнаєтесь, що (раптом !??) Ющ (як багато хто з вас став презирливо називати нашого, без сумніву, великого Президента) не пройшов у 2-й тур виборів?

Переконаний, що кожний, справжній по своїй суті, українець, якщо не зразу, то вже до вечора 18 січня гірко пошкодує про свій неправильний вибір або про неправильний вибір народу. Пошкодує дуже гірко, бо відразу зрозуміє, що країна, в якій він живе, відразу втратила щось надзвичайно  важливе, те, що визначало її захищену незалежність, її надію на світле європейське майбутнє, майбутнє його дітей і онуків. Подумає тоді, а чи можна собі хоча б на секунду уявити гарантом незалежності України та її Конституції московських підручних - Януковича чи Тимошенко? Зрозуміє тоді, що це - катастрофа держави Україна, її справжній політичний Чорнобиль, який вони знову зробили своїми власними руками.

Як з цим в душі далі жити?

Не зрадіє українець, як після виборів Президента у грудні 2004 року, бо зрозуміє, що на цей раз не можна порадіти перемозі, тому що це перемога негідних людей, які зробили негідну і підлу справу по відношенню до України, до нього самого.

Підтвердження цього всього він отримає негайно, коли побачить по телевізору усміхнені фізіономії Януковича і Тимошенко, Путіна і Медведєва – наймитів і панів. Вони, чужі по своїй природі для українців люди, будуть задоволені, навіть щасливі, вони взяли реванш за 2004 рік – перемогли все-таки ненависного їм  Ющенка, вони обдурили, охмурили, перемогли строптівих хохлов (не українців!). А тепер за допомогою Хама і Кремляді та маси інших підручних в Україні можна починати їх загнуздувати назавжди.

Переконаний, що вже весною, максимум влітку, на парканах і будинках по Україні будуть написи "Андрійовичу, пробач нам" та "Андреич, прости". Але буде вже пізно.
 
Це дуже характерно для української нації, яка не мала державності протягом тривалого часу. У нас навіть відповідна приказка є "Назло ворогам корову продам, щоб мої діти молока не пили". На президентських виборах ця українська політична безвідповідальність чи бездумна анархія  виглядає так – проголосую на цей раз за Тимошенко (Януковича, Гриценка, Яценюка, Тігіпка і т. д. чи Противсіха), а не за Юща, який не виправдав наші майданні надії і задовбав вже тим голодомором та українською мовою.

Переконаний, Віктор Ющенко за свою невтомну жертовну діяльність на благо рідної української нації, всього українського народу у Бога має стовідсотковий рейтинг.

ВІН ОДИН зупинив рух української нації в історичне небуття. Якщо його така подвижницька діяльність виявилась непотрібною самим українцям і вони не оберуть Ющенка Президентом знову, то саме таке українцям, значить, і треба. Таке майбутнє їм на роду написано.

Може, ще трохи за інерцією, українці  поспівають Гімн України з колишнім зеком Януковичем чи аферисткою Капітельман-Григян-Тимошенко, а далі він стане неактуальним, і треба буде знову розучувати російський "Союз нєрушімий".

Слова Лесі Українки були справедливими у свій час і можуть виявитись пророчими.


Віктор Самолюк